Народився 6 грудня 1913 року в селі недалеко від міста Череповця.

Дружина - Денисенко Лідія, закінчила Київський медичний інститут, працювала хірургом, фізіотерапевтом. Дочка - Катерина Миколаївна (1956 р. народження), доктор медичних наук, член-кореспондент Української медичної академії. Внучка - Анна.

Батько Миколи Амосова, учасник першої світової війни, після повернення з фронту покинув сім'ю. Мати працювала акушеркою, заробляла небагато, тому сім'я жила дуже бідно. З дитинства Микола пізнав всі тяготи нелегкої селянської праці. Вже в ті роки він полюбив книги, не розлучався з ними і коли навчався в школі, і коли був учням Череповецкого механічного технікуму.

Восени 1932 року почав працювати начальником зміни робітників на електростанції при великому лісопильному заводі в Архангельську - новобудові першої п'ятирічки.

У 1934 році одружився і в тому ж році вступив до заочний Індустріальний інститут. У 1935 році разом з дружиною надійшли в Архангельський медичний інститут, де за перший рік навчання Микола пройшов програму відразу двох курсів. У цей час він близько познайомився з професором фізики В.Є. Лашкарьовим, який відкрив студенту дивовижний світ парапсихології. У 1939 році Амосов з відзнакою закінчив інститут, вирішив продовжити заняття фізіологією, але місце в аспірантурі було тільки з хірургії.

Крім медицини його цікавила і техніка. Микола продовжував вчитися в Індустріальному інституті і навіть почав робити проект великого аероплана з паровою турбіною. Витратив на нього масу часу, але зате в 1940 році отримав диплом інженера з відзнакою. До того часу молоді подружжя вирішило пожити окремо, і Микола Амосов поїхав з Архангельська в рідний Череповець, де працював ординатором-хірургом у місцевій лікарні.

З перших днів війни Амосов працював у комісії з мобілізації. Незабаром був призначений провідним хірургом в польовий рухомий госпіталь ("ПРГ-22-66 на кінній тязі"). У цьому госпіталі і в одній посаді він прослужив усю війну.

Фронтова життя Миколи Амосова почалася влітку 1941 року в Сухиничах. Коли в жовтні німці прорвали фронт, госпіталь переїхав до підмосковне місто Егорьевск.

У період контрнаступу радянських військ під Москвою госпіталь перемістився спочатку в Подольськ, а звідти до Калуги. Тут хірург отримав велику практику лікування газових інфекцій кінцівок, поранень суглобів, переломів, доводилося робити багато ампутацій. У цей час він розробив свої оригінальні методи операцій, що знижували смертність, і на їх основі написав першу дисертацію, яку представив на здобуття у Московський медінститут.

У 1943 році госпіталь був направлений в 48-у армію, на Брянський фронт. Тут витримка і професіоналізм лікарів піддалися суворому випробуванню. Село Вугільна, в якій розміщувався госпіталь, виявилася відрізаною від великої дороги сильним снігопадом. У холодних хатах скупчилося до 600 поранених. П'ять лікарів насилу могли їх оглянути, що б не пропустити кровотечу або газову інфекцію і встигнути відправити на санях у перев'язувальний намет. Багато пацієнтів помирали. Тоді за визнанням Миколи Амосова, він вперше дізнався таке почуття, як безсилля.

Весь 1943 польовий пересувний госпіталь йшов слідом за наступаючої Червоної Армією. Лікарям доводилося працювати в нелегких умовах: перевантаження, зруйновані села, робота в наметах без електрики, погана евакуація. Але поступово пристосувалися: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лiкувати й евакуювати. Більшість поранених привозили на попутних машинах і так само відправляли в госпiталi "другої лінії", до залізниці.

У 1944 році в житті Миколи Амосова відбулася подія: він одружився на операційній сестрі Лідії Денисенко. Вона добровільно пішла на фронт після 3-го курсу педінституту, служила в медсанбаті. Восени 1941 року їх дивізія була розбита, і Ліда місяць блукала по лісах з групою солдатів. Через лінію фронту їх переправили партизани. До того Микола отримав лист від першої дружини Галі: вона служила на Північному флоті, вийшла заміж і чекала дитину.

Тим часом наступ радянських військ успішно розвивалося, і до осені 1944 року госпіталь підійшов до кордону Східної Пруссії. Незабутній 1945 зустріли в лісі, в землянках. 15 сiчня розпочався останнiй наступ на Німеччину. Незважаючи на запеклий опір гітлерівців, поранених було не настільки багато і працювати стало трохи легше.

День Перемоги медперсонал госпіталю і його пацієнти зустріли в німецькому місті Ельбінг. Отримали заслужені ордени і медалі, провели армійську медичну конференцію, місяць чекали рішення долі, потім занурилися в ешелон і вирушили додому. Однак надії на демобілізацію розтанули. Після місяця шляху через всю Росію вивантажилися в Приморському краї. У серпні оголосили війну Японії і госпіталь рушив до Маньчжурії. Після кількох переходів і переїздів розгорнулися в містечку Болі і навіть прийняли поранених. У вересні 1945 року перемістилися в район Владивостока, де і закінчився фронтовий шлях Миколи Амосова.

Всього за роки війни п'ять лікарів госпіталю, і серед них М.Амосов, надали допомогу близько 40 тисячам поранених. Майже половина з них - важкі та середньої тяжкості: з ушкодженням кісток, проникаючими пораненнями грудей і живота, черепа. Амосов міг оперувати в будь-якій частині тіла і лікувати будь-які ускладнення поранень. Особливо добре опанував тактикою і методикою при пораненнях грудей, суглобів і переломів стегна. На жаль, часті перевантаження, постійні переїзди і необхідність евакуації часом не дозволяли доводити розпочаті розробки до кінця.

Після розформування госпіталю Микола Амосов з дружиною знову потрапили до Маньчжурії - лікувати хворих на тиф у таборі військовополонених японців. Там зустріли 1946 р., але вже в лютому Амосов був призначений ординатором в Окружний госпіталь. Лікарю, молодому чоловікові, піти з армії з Далекого Сходу тоді було не просто. Тут-то і знадобився Амосову інженерний диплом: міністр медичної промисловості на прохання про демобілізацію наклав резолюцію: "Відпустити".

Для оформлення вiдставки довелося знову їхати на Схід. Там за два місяці очікування Микола Амосов написав нову дисертацію про поранення колінного суглоба (перша, написана ще на фронті, отримала негативний відгук). Незабаром його призначили завідувачем операційним відділенням в Інституті швидкої допомоги імені Скліфосовського, де йому, дипломованому інженеру, належало освоювати нову медичну техніку. Однак робота ця не приносила задоволення: техніки не було, оперувати не давали, а без практичної хірургії робота Миколи не приваблювала. І він вирішив виїхати зі столиці.

Він влаштувався на роботу завідувачем відділенням в Брянській обласній лікарні, ставши одночасно головним хірургом області. За 6 років виконав багато нових і вже знайомих по фронту операцій: на шлунку, на стравоході, на нирках. Але найважливішими були резекції легень - при абсцесах, раку і туберкульозі. До тих пір він ніколи їх не робив, тому сам розробив методику і за чотири роки прооперував хворих більше всіх у країні.

У 1948 році М.Амосов захистив кандидатську дисертацію і вже через рік вибрав тему для докторської: "Резекції легень при туберкульозі". У 1952 році дисертація була готова і отримала позитивний відгук академіка О.М. Бакулєва. У тому ж році Амосов був запрошений на роботу в Київ керівником клініки грудної хірургії Київського науково-дослідного інституту туберкульозу та грудної хірургії. У березні 1953 року він захистив докторську дисертацію і був обраний завідувачем кафедрою в Київському медичному інституті.

1957-й став дуже важливим у житті Амосова. Восени він їздив на конгрес хірургів до Мексики, де вперше побачив операцію на серці із застосуванням апаратів штучного кровообігу. Микола Михайлович дуже захопився цією темою і незабаром розробив власний проект - нарешті, йому по-справжньому стали в нагоді інженерні знання. Апарат був випущений на одному з підприємств Києва. На наступний рік були проведені експерименти на собаках, і потім вперше спробували на хворому (у нього зупинилося серце при звичайній операції). Тоді хворий помер, але експерименти продовжилися. Зрештою була зроблена вдала операція у хлопчика з важким уродженим пороком серця - так званою "тетрадой Фалло".

Відпрацювання операцій із застосуванням апарату штучного кровообігу почалася в спеціально створеній лабораторії. До цих досліджень приєдналися інженери і математики. У 1960 році Н.М. Амосов очолив відділ біоенергетики Інституту кібернетики Академії наук України, в якому займався розвитком ідей, що зародилися у нього ще в Череповці: регулюючі системи організму - від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку, механізми розуму і штучний інтелект, психологія та моделі особистості , соціологія і моделі суспільства, глобальні проблеми людства. За всіма цими напрямками працювали групи, проводилися дослідження, створювалися комп'ютерні моделі, писалися статті, захистилися десятки дисертацій, було видано п'ять монографій і безліч брошур. Робота відділу тривала аж до 90-х років.

У 1968 році Н.М. Амосов був призначений на посаду заступника директора з науки Київського науково-дослідного інституту туберкульозу та грудної хірургії. Одночасно він очолював кафедру грудної хірургії Інституту удосконалення лікарів (1955-1970 рр..).

У 1975 році клініка переїхала в нову будівлю, її штати розширилися, і до 1980 року кількість операцій було доведено до 2000, з яких 600 - з апаратом штучного кровообігу.

Влiтку 1983 року клініка грудної хірургії була реорганізована і перетворилася на самостійний Інститут серцево-судинної хірургії, а Н.М. Амосов призначений його директором. У 1988 році Микола Михайлович вирішив залишити цей пост, а на початку 90-х років здійснив свою останню операцію на серці. З 1989 року він продовжує працювати радником при директорі Інституту кібернетики НДІ серцево-судинної хірургії.

За роки творчої діяльності Н.М. Амосов провів понад 6 тисяч операцій на серці. У 1962 році він вперше в країні справив протезування мітрального клапана серця, а в 1965 році створив і першим у світі став використовувати штучні клапани з покриттям. За видатні досягнення йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці (1973), присуджені Ленінська (1962) і три Державні премії України.

Н.М. Амосов підготував десятки хірургів - кандидатів і докторів наук, створив наукову школу інституту, лікарі якого прооперували понад 80 тисяч серцевих хворих.

Ще одна сфера діяльності, яка принесла Н.М. Амосову воістину народну популярність, - це його унікальна "система обмежень і навантажень". У середині 50-х років виникли проблеми зі здоров'ям спонукали його до занять фізкультурою. Саме тоді Микола Михайлович розробив свою гімнастику: 10 вправ, кожне по 100 рухів. Надалі система доповнилася обмеженнями в їжі, що дозволило майже всі наступні роки строго підтримувати вагу: не більше 54 кг. "Система обмежень і навантажень" стала улюбленою темою для публіки, а опублікована книга "Роздуми про здоров'я", в якій Н.М. Амосов викладає свій погляд на фізіологію здоров'я, мала тираж понад 7 мільйонів екземплярів.

У 1992 році Микола Михайлович підсумував свої філософські ідеї і написав статтю "Мій світогляд". Її надрукували в декількох виданнях. Розширення і вдосконалення цієї праці триває досі: видаються книги і брошури. Як і раніше кожен день проповідник здорового способу життя Микола Амосов через власний досвід удосконалює методику життя людини на Землі.

Н.М. Амосов - автор повісті "ПРГ-22-66", роману "Записки з майбутнього", книг "Думки і серце", "Про щастя і нещастя", "Розумні діти", "Голоси часів", численних публікацій у наукових і популярних періодичних виданнях.

Герой Соціалістичної Праці Н.М. Амосов нагороджений орденами Леніна, Жовтневої Революції, чотирма орденами, заслуженими на фронті, орденом "За заслуги" ІІ ступеня, Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Він - академік Національної академії наук України, член-кореспондент Російської академії наук, Заслужений діяч науки України. З 1962 по 1979 рік обирався депутатом Верховної Ради СРСР, народним депутатом СРСР (1989-1992 рр..).

Помер Микола Михайлович Амосов 12 грудня 2002.

---

Прочитано: 1915